Хто в хаті господар?

Прип. 1:8-9
"Послухай мій сину напучення батька свого і не відкидай науки матері своєї,- вони бо хороший вінок для твоєї голови, і прикраса на шию твою".

Зміст попередньої статті у своїй суті зводився до кількох простих, але ключових тез:

1. Ми є відповідальними перед Богом за виховання наших дітей.
2. Тому маємо виховувати наших дітей не для того, щоб вони в майбутньому стали щасливими чи успішними, відомими чи багатими, але щоб були святими і своїм життям прославляли Бога.
3. Для цього маємо самі постійно прагнути пізнавати Бога як свого люблячого Отця.
4. Бо досконалим прикладом для наслідування у цьому випадку є приклад ставлення Бога до нас.

В цих тезах визначається мотивація (1), мета виховання (2), необхідна умова досягення цієї мети (3) і дороговказ до неї (4).

Відповідальності за результат природно передбачає можливість впливу на перебіг процесу його досягнення, іншими словами, можливість керування цим процесом. На першому етапі це доволі просто, - вчасно дитину нагодувати, переодягнути, помити, приспати... Інколи ми знаходимо час навіть трохи потішитися своїм немовлям. Але минає кілька місяців і починають з’являтися перші прояви ще однієї особистості в сім’ї. Психологи кажуть, що це може початися вже в 3 місяці. Ось тут, якраз, починає поступово викристалізовуватися проблема керування процесом. І для її уникнення потрібна всього одна єдина річ – послух дітей перед батьками. Запевнення у його необхідності Бог дає нам у своєму Слові: Діти слухайтеся в Господі батьків ваших, бо це справедливо. Шануй батька свого і матір – це перша заповідь з обітницею: щоб Тобі добре було і щоб Ти на землі був довголітнім. А й ви, батьки, не дратуйте дітей ваших, виховуйте їх у послусі і напоумлені Господньому. Еф. 6:1-4. В цих віршах є чітко задекларовано, що дитина повинна слухатись батьків, і тільки у випадку виконання цієї вимоги Бог обіцяє для людини щасливе життя. Заповідь про ставлення до батьків є єдиною, що дає обітницю, яка збувається ще за життя людини на землі. І це не випадково, бо якщо у дитинстві ми, перебуваючи постійно серед батьків, які фізично присутні і голос яких ми чуємо, будучи необтяженими життєвими клопотами, обмежені від спокус у маленькому світі своєї сім’ї, не навчимося слухати наших батьків, то як тоді в дорослому віці ми зможемо слухати тихий і люблячий голос нашого Батька, що промовляє до нас крізь шум і гамір неспокійного світу.

Отже, все таки майбутнє щастя дитини в батьківських руках і воно полягає у послусі. Як же його домогтися від своїх дітей, не зазіхаючи одночасно на їх свободу? Батьки по різному підходять до вирішення поставленого завдання. Одні це роблять через примушування, використовуючи ультимативні погрози, побиття і інші засоби впливу, що заливають фундамент страху, на якому будується послух. Інші шукають більш «демократичних засобів», зокрема, «взаємовигідних» (Якщо ТИ не послухаєш, то я Тобі не куплю, не зроблю, не допоможу …). Як правило, діти швидко схоплюють уроки користолюбства і власної вигоди, і з малих літ послух стає їх бізнесом. Мабуть зовсім несправедливо буде не згадати про батьків, які знаходять найпростіший спосіб вирішення проблеми - не перейматися покорою своїх дітей, оправдовуючи власну лінь і мотивуючи непослух дитини її особливим складом характеру і неймовірними розумовими і психологічними здібностями дитини в кожному випадку схиляти шальки терезів на свою користь. Тепер таких дітей прийнято називати модним словом «Індиго». Результат такого підходу мабуть досить добре зміг би бути описаним теорією випадкових явищ у природі.

Відповідь на поставлене вище питання, може бути сформованою виходячи з твердження про приклад стосунків між Богом і людьми . Людина, що поставила на перше місце у своєму житті Бога, слухає його з однієї єдиної причини. Пізнаючи його, вона має нагоду щоразу переконуватися у його любові, мудрості і справедливості і, в такий спосіб, потверджувати для себе його Авторитет. Цей послух є добровільним. Він не є наслідком обмеження свободи чи торгу, чи вседозволеності, але наслідком визнання своєї слабкості і покладання свого життя на Того, Хто весь час ділами і словами запевняє нас у своїй безумовній Любові і опікується нами як мудрий Батько. Ми слухаємо Божі слова, бо маємо нагоду щоденно переконуватися у їх правдивості і незмінності. Слухаючи Бога, ми чуємо відповіді на складні питання, приймаємо правильні рішення для розв’язання складних проблем, знаходимо сили для подолання труднощів. Ці слова наповнюють наше життя змістом.

Отже, для того, щоб наша дитина добровільно слухала нас, маємо бути для неї авторитетом. На відміну від набування авторитету у суспільстві, в сім’ї цей статус з’являється одночасно з появою дитини на світ. Його не потрібно здобувати важкою працею чи талантом, хоробрістю чи силою. Власне кажучи, батьки незалежно від своїх бажань є з самого початку для дитини авторитетом, причому, незаперечним. Це можна легко помітити спостерігаючи за будь-яким малюком віком до 5-7 років, що впевнено виголошує всі базові цінності, перейняті від батьків, відтворюючи не тільки їх суть, але навіть і інтонацію, з якою вони задекларовані. Якщо ці цінності не співпадають з тими, які проголошені Богом, то не варто себе обманювати, що дитина їх з часом поміняє. Для прикладу, якщо великий і мудрий батько залежить від маленької цигарки, то його ілюзії, щодо того, що дитина буде незалежною від цієї примітивної шкідливої звички, є більш ніж наївні. Або якщо мама радить дитині оправдати відсутність у школі придуманою хворобою, звичайно, є ймовірність, що дитина виросте чесною, але приблизно така ж як і ймовірність падіння Місяця на Землю.

Якщо ж ці цінності є Божими, то зберегти незаперечність свого авторитету – є для батьків першочерговим завданням. І на цьому шляху стоять щонайменше дві перешкоди.

Перша з них – наш егоїзм, наслідком якого є лінь. Лінь постійно змушує батьків ухилятися від своїх прямих батьківських обов’язків, які, між іншим, нічим не менші за обов’язки, наприклад, на роботі (причому, найкраще ми хочемо віддати все-таки дітям, а не державі, фірмі, шефу, улюбленій справі…). Особливо це стосується чоловіків, які часто вважають, що якщо вони важко працюють і приносять додому відчутні суми грошей, то спілкування з дітьми можна обмежити часом, протягом якого дитина не встигне зазіхнути на «чесно зароблений» для себе час відпочинку на канапі чи з друзями у барі. Мами мають схильність оправдовувати себе ретельною опікою здоров’ям, зовнішнім виглядом, чистотою або ситістю дитини, бо це інколи значно простіше, ніж докладати зусиль задля свого духовного росту і свідомого формування Божих цінностей у своїй дитині.

Другою перешкодою є, нажаль, речі від нас абсолютно незалежні. У суспільстві постійно існує безліч «претендентів» на заміщення посади авторитета у свідомості дитини. Успішні бізнесмени, зірки шоубізнесу, герої комп’ютерних ігор і мультфільмів чи просто старші товариші - всі вони намагаються залишити свій слід у свідомості дитини. І в більшості випадків цей слід залишає доволі глибокі шрами у дитячій свідомості. Особливо це стало відчутно у еру глобальної інформатизації і так званої «свободи вибору». Змагатися з блискучими і яскравими обгортками «липових» проповідників, що через телевізор, комп’ютер, газету чи книжку обіцяють здійснення всіх мрій і в цю ж хвилину з допомогою їхніх ж методів є завданням надреальним. Вони володіють цими методами куди краще за нас. Тому найбільш надійним шляхом збереження свого авторитету, є постійне власне зростання у Бозі, черпання у нього сил і мудрості, щоб навчити дитину прислухатися до Батьківського голосу.

Тому особисті стосунки з Богом і слухання Його голосу є необхідними умовами для утвердження свого авторитету у сім’ї і подальшого забезпечення добровільного послуху своїх дітей. Молитва, читання Святого Письма, відвідування церкви, постійне співвідношення своїх вчинків з Божим настановами – одним словом, живе щоденне спілкування з Богом як зі своїм Батьком є необхідним для здобування мудрості і послуху перед ним. І тоді настає чітке розуміння як не розгубити свій авторитет перед дитинною порожніми словами, необдуманими рішеннями чи непослідовними вчинками, але виховати її «…у послусі і напоумлені Господньому». Еф. 6:4. (Далі буде…).